Кирило-Ілля Бабак: «Граючи в «Поділлі», не міг подумати, що колись буду грати за «Сокіл»»

0
1095

2019 рік став для Кирило-Іллі Бабака поворотним. Його першу половину він провів в «Поділлі», яке грало в групі А Другої ліги чемпіонату України з футболу. Але майже одразу по завершенню сезону 21-річний футболіст вирішив різко змінити свою долю, прийнявши пропозицію футзального «Сокола». Чому в нього відбувся такий розворот в кар’єрі, і як він перелаштовувався з футбольного поля на футзальний прямокутник, про це Кирило-Ілля Бабак розповів в інтерв’ю офіційному сайту СК «Сокіл».

– Перше питання до тебе, яке, мабуть, багатьох цікавить. Що тобі відомо з приводу того, чому твої батьки при твоєму народженні зупинилися на подвійному імені?
– О-о-о, це таке питання, яке мені задають найчастіше. Я народився в день Іллі, а батьки мене хотіли назвати Кирило. Тож так і вийшло – Кирило-Ілля. Все дуже просто.

– Батьки відношення до спорту не мали?
– Батьки – ні, тільки бабуся була легкоатлеткою. Вона займалася легкою атлетикою професійно.

– Футбол доволі рано прийшов в твоє життя. Пригадай, коли почав вовтузитися з м’ячем?
– Це був десь перший-другий клас. Мене відвели до ДЮСШ в Хмельницькому, і потихесеньку я почав займатися футболом.

– Так сталося, що твої юнацькі роки прийшлися на досить цікавий період в історії хмельницького «Поділля». Як і коли ти потрапив до обійми «зелених»?
– Після восьмого класу я поїхав до Донецька, де провів 3-4 роки, граючи за «Металург». Після цього я зазнав травми, були проблеми з тазостегновим суглобом. Я повернувся додому, почав лікуватися, і після цього вирішив не повертатися. А вже потім прийшло запрошення від «Поділля». Команда якраз тоді починала грати на область, а згодом серед аматорів.

– Ти встиг зіграти за «Поділля» ще в аматорському чемпіонаті. Це турнір – така собі річ, про яку якщо хтось і чув, то мало хто бачив. Чим запам’яталися ігри в цьому чемпіонаті?
– Там був дуже жорсткий футбол. Більшості гравців нашої команди було по 16-17 років, тому нам дуже важко було грати з чоловіками, або, як-то кажуть, «мужиками». Там грали більш вікові футболісти, серед яких було багато таких, хто вже пройшов професійний футбол, які вже догравали в аматорах. Тому важкувато було саме через наш вік, і це найбільше запам’яталося.

– В 2016 році в Хмельницький повернулася Друга ліга, і якраз разом з тобою. Як це все організаційно відбувалося?
– Нас до цього готували ще до аматорського чемпіонату. Казали, що пограємо в аматорах, а потім одразу заявимося до Другої ліги. Так що, ми морально були готовими, але, мабуть, Ви бачили по результатах, то вони були невтішними.

– Твій дебют в Другій лізі в «Поділлі» збігся з твоїм 18-тиріччям. Пригадуєш, як тобі зіпсували свято Дня народження?
– Це було нібито на виїзді.

– Ви «Балканам» 1:5 програли…
– Пам’ятаю-пам’ятаю. Я тоді сидів на заміні, і мене випустили хвилин на 25. «Балкани» були тоді дуже сильною командою, і нам в тому віці, з нашими ігровими навичками дуже складно з ними було грати. Та й фізично ми тоді взагалі були неготовими.

– За три сезони в «Поділлі», як стверджує статистика, ти вразив ворота суперників 7 разів. Для півзахисника не так вже і мало. Який з м’ячів найбільше запам’ятався?
– Це було вдома, коли ми грали з «Нікополем». Ми програвали 0:1, до того ж, грали в меншості, а я в тій грі вийшов на заміну і незадовго до фінального свистка зрівняв рахунок. Так 1:1 і завершили.

– Протягом трьох сезонів ти в «Поділлі» грав під керівництвом трьох тренерів: Віталія Балицького, Аркадія Баталова та Віталія Костишина. Які враження в тебе залишилися від співпраці з цими спеціалістами?
– Тільки позитив. У кожного з них був свій підхід до гри, з кожним можна було знайти спільну мову. У Аркадія Юрійовича був більш жорсткий підхід, у Балицького більш ніжніший, у Костишина також свій погляд на футбол.

– А що ти чув з приводу того, чому Віталій Балицький так рано і несподівано пішов з життя?
– Для нас усіх це була дуже сумна ситуація. Дуже було несподівано, і ми всі були в шоці. Але через що це з ним все сталося, я не можу сказати.

– Ще одне питання про Другу лігу. Подейкують, що в цьому чемпіонаті ще те суддівство, а арбітри творять такі дива, що можуть забезпечити будь-який результат. Особисто тобі доводилося спостерігати якесь подібне «кіно»?
– Та звичайно. Думаю, таке є не тільки в Другій лізі, де судді можуть судити лише в одні ворота. Це наш український футбол такий, тому тут нічого дивного немає. Чимало було таких матчів, коли було помітно, що судді до нас «небайдужі».

– Коли грав в «Поділлі», чув, що в Хмельницькому є така команда «Спортлідер+», яка згодом стала «Соколом»? Можливо, навіть був на її матчах?
– Звичайно, чув. Навіть доводилося бувати на деяких матчах. Це ж Хмельницький, всі один про одного знають. Граючи в «Поділлі», я ніяк не міг подумати, що колись буду грати за «Сокіл».

– Відверте питання, на яке б хотілося почути відверту відповідь. Ти три сезоні відіграв в Другій лізі, набувся певного досвіду, тобі 21 рік – тобто, вся кар’єра попереду. Тож, чому вирішив, як то кажуть, бутси повісити на цвях і змінити їх на футзальні копочки?
– Можливо, можна було б подумати про те, щоб поїхати до іншого міста, пограти за іншу команду. Але, по-перше, в мене не було пропозицій. По-друге, в мене в «Поділлі» завершився контракт. По-третє… Я кожну зиму грав в футзал на місто, мені це дуже подобалося, приносило задоволення, і якраз тоді надійшла пропозиція від «Сокола». Я серйозно про неї замислився – чому б ні? Тим більше, якщо мені футзал подобається. Тому вирішив спробувати.

– Колишні твої партнери по футболу, по «Поділлю», якось зреагували на твоє рішення продовжити кар’єру в «Соколі»?
– Я з ними постійно про це говорив, ніякого здивування не було. Я це рішення приймав дуже довго. З багатьма радився, тому, коли остаточно прийняв рішення, ні для кого це несподіванкою не було. Багато з друзів підтримали мене в цьому рішенні. На те вони і друзі.

– Цікаво, за той рік, що ти в «Соколі», на футболі, на стадіоні «Поділля», хоча б раз був?
– Я прагнув ходити на всі матчі. Якщо виходило, чому б і не піти, підтримати свій колишній клуб. Мені дуже подобається спостерігати за футболом, за матчами Другої, Першої ліг. У «Поділля», до речі, був непоганий сезон, команда була в верхній частині турнірної таблиці.

– Футзальний майданчик – це не футбольне поле з його простором. Не тісно було перший час в спорткомплексі ГУНП після стадіону «Поділля»?
– Було дуже тісно. Немає де розбігтися. З часом до всього можна звикнути, але перший час дійсно було важко.

– Які перші найбільші враження після того, як ти системно почав займатися футзалом?
– Коли я вже деякий час пограв в футзал, я почав розумітися на тактиці. Тому стало набагато цікавіше. Дійсно, футзал – це не футбол. Тут обмежений простір, проте через це і цікавіше. Потрібно швидко приймати рішення, швидко думати, і через це футзал і відрізняється від футболу. Мені зараз дуже цікаво в футзалі.

– В першому турі чемпіонату твій гол у ворота «Кардиналу-Рівне» став першим для «Сокола» в сезоні, але особисто для тебе – першим і останнім. Навряд чи в вересні минулого року ти міг собі уявити таке, хіба це не так?
– Якщо відверто, то я сподівався, що цей перший гол наддасть мені якийсь поштовх в наступних іграх. Нехай не в кожній, але хоча б через гру забивати ще, ще й ще. Вийшло ж зовсім навпаки. Чому так – відверто не знаю. Можу тільки сподіватися, що це лише тільки перший сезон, і в наступному сезоні голів буде більше. І позитивних результатів також.

– Попри мізер забитих м’ячів, тобі непогано вдавалося асистувати – 4 рази. Загалом, в чому вбачаєш за цей сезон тобі вдалося досягти найбільшого прогресу?
– Мабуть, у взаємодіях зі своїми партнерами на майданчику. На мій погляд, добре підтягнувся тактично. Тактика в футзалі дуже важлива.

– Коли ти вже повністю занурився в футзал, які цікаві персони з інших команд ти для себе відкрив в цьому році?
– Я особливо нікого не запам’ятовував. Лише сподобалися деякі команди – і все. Сподобався «ХІТ», з ним дуже важко було грати. Вони і в плані тактики непогані, і індивідуально. Також і «Продексім»: нібито нічого такого грандіозного, але гравці херсонської команди дуже добре відчувають один одного.

– Тепер ближче до наших реалій. Що корисного для власного розвитку тобі вдалося зробити за той час, коли всім нам доводиться сидіти на карантині?
– Стало більше часу, щоб зайнятися собою, щоб щось почитати. Кожного ранку знаходжу час, щоб підтримувати фізичну форму. Хоча, очевидно, що домашні тренування – це не зовсім те. Окрім того, я навчаюсь у Хмельницькому національному університеті, зараз я на 4-му курсі, і в нас йде дистанційне навчання. Після завершення університету є магістратура, але я ще не знаю, чи буду туди поступати.

– Хто твої особисті найпалкіші вболівальники? Мається на увазі з родичів чи друзів.
– Перш за все, це моя мама. Вона ще з мого самого дитинства відвідувала всі мої ігри. Це було і в ДЮСШ, і в «Поділлі», так є зараз і в «Соколі». Також приходить на ігри сестра, іноді бабуся. Батько мій зараз працює не в Україні, він обов’язково дивиться ігри в інтернеті.

– На завершенні, бажаємо тобі та всім їм здоров’я, мужньо пережити теперішню складну ситуацію, а вже після повернення футзалу, щоб ти не тільки своїх персональних вболівальників, а й всіх хмельницьких шанувальників футзалу тішив гідним результатом, забитими м’ячами і цікавою грою.
– Дуже дякую.

Прес-служба СК «Сокіл»

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ