Роман Ковальчик: «Свого часу міг очолити збірну Польщі»

0
968

У першій частині ексклюзивного інтерв’ю головний тренер хмельницького «Сокола» Роман Ковальчик згадує період своєї кар’єри в «Україні», дає характеристику собі і граючому президенту ТВД Мирону Кіндію, розповідає чому не переходив у більш заможні клуби і в чому причина того, що він так і не зіграв за національну збірну України.

Досьє

Народився 14 серпня 1966 року у місті Рудки (Львівська область).
Футболом почав займатися e «Спартаку» (Самбір, Львівська область) у 1984 році
Перший тренер – Ходукін В.М.
Футзалом почав займатися в МФК «Україна» у 1991 році.
Перший тренер – Мелех Р.Б.

У футзалі
1993-1999 Україна (Львів) ЧУ 81/122 КУ 9/11
2000-2001 ФК “Енергія” (Львів) ЧУ 4/7
2001 Гурт (Львів) ЧУ 3/3

У футболі
1992-1993 – Промінь (Воля-Баранецька) ЧУ 58/12
1993-1996 Галичина (Дрогобич) ЧУ 59/2 КУ 3/0
1998 – Реформація (Абакан, Росія)
2000 – Галичина (Дрогобич) ЧУ 12/0

Тренерська кар’єра у футзалі
2001 – листопад 2010 – ТВД
10 січня 2011 року-червень 2015 – ЛТК
червень 2015-… Сокіл

Також працював тренером збірної України (2007-2013), тренером (2012) і головним тренером молодіжної збірної України (2013-2014)

Разом з «ТВД» виграв Кубок України і виходив у фінал.

«Для мене головне відданість справі, а не фінанси»

– Як Ви познайомилися з футболом?
– Починав у самбірському «Спартаку», де були Левко Броварський і Орест Баль. Команда виступала серед КФК. Потім вступив у Львівський інститут фізкультури, де грав за футбольну збірну цього навчального закладу.

– На якій позиції Ви грали у футбол?
– У футболі – правий півзахисник/нападник, а у футзалі – нападник.

– Просто у футболі у Вас результативність не дуже висока, а у футзалі навпаки. 
– У футболі більшу частину часу виступав правим півзахисником, а футзал мені давався краще. Це більше моє по стилю, тому краще давалося.

– Як Роман Ковальчик тренер охарактеризує Романа Ковальчика гравця?
– Хороше питання. Хороший футзаліст, але не футболіст, бо у мене і школи такої не було, і я більше самоучка і т.п. Досить таки технічний гравець, амбітний, забивний, злий. Трошки недисциплінований. Надміру жорсткий. Зараз десь так і залишився, не травматичний і режимний. Відданий своїй справі і має свій рівень.

– Ви практично всю свою футзальну кар’єру провели у львівській «Україні», але в команді завжди були негаразди з фінансами. Не було нагоди перейти в сильніший клуб?
– Мене запрошували запорізькі «Віннер Форд-Університет», «ДСС», казахський «Мунайши» (Актау), навіть їздив з ними на збори. Однак у нас був президент Кокошко – дуже порядна людина. Я важка на підйом людина, щоб щось залишити і піти кудись, навіть якщо будуть переманювати фінансово. Це у мене на першому місці не стоїть. Для мене головніше відданість справі, яку ми робимо – щоб президент був відданий і я з гравцями також. Ми намагаємося людей в такому ракурсі підбирати. Зі старшими гравцями таке важко зробити, а молодих можна потрошки переситити і вибрати таких людей, виховувати патріотів своєї команди.

– Що то була за команда «Україна»? Там «засвітилося» багато цікавих гравців.    
– Це ініціатива начальника команди Романа Мелеха, який збирав футзалістів, які були вірні «Україні» і її принципам. Роман Зуб потрапив до нас з польської «Легії», де був дискваліфікований на рік за допінг. Йому ніде не можна було грати у футбол. Тому він грав з нами у футзал. Кажуть, що він у тому всьому був не замішаний. Хороший футзаліст і як людина теж, а зараз непоганий тренер. Руслан Мостовий починав вчитися грати у нас в «Україні». Виріс і потім поїхав грати у футбол у «Прикарпаття». Андрій Лкців після виступів в «Україні» поїхав грати у Польщу. Як я вже казав, тоді була можливість грати у футбол і футзал одночасно. Команда не мала серйозно побудованої структури і всього іншого, але було бажання керівництва, тому ми футбол поєднували з футзалом.

38-kovalchik

– «Україна» тоді їздила виступати і закордон. Розкажіть про цей досвід.
– Часто виїжджали закордон і багато вигравали. Наша команда була досить непоганого рівня, щоправда, коли виїжджали закордон, то іноді підсилювалися гравцями з інших клубів. Були в таких країнах, як, наприклад, Нідерланди, Бельгія. Їздили і пропагували футзал, а також таку країну, як Україна. Цікавого і смішного в тих поїздках було багато. У перші наші поїздки харчі з собою брали, як це говорять «сухпайок». Було важко, але в колективі усі були однодумцями і ми рухалися уперед. Інколи було й таке, що в автобусі спали, бо не було грошей на готель. Спочатку нас не визнавали і дивилися з сарказмом, але грою усе доводили і до нас починали ставитися зовсім по-іншому. За перемоги у деяких турнірах хлопці навіть спортивні звання отримували. Одного разу навіть перемогли у неофіційному клубному чемпіонаті Європи у Нідерландах в 1995 році. В Україні трошки швидше почався розвиток футзалу і на початку, у перші роки, ми дуже серйозно котувалися в Європі.

– Чому Ви не потрапили у національну збірну, адже були знаним бомбардиром? Судячи зі слів Геннадія Лисенчука, то по своїй вині.
– Так, запрошували. Ми повинні були вилітати не пам’ятаю куди, начебто в Дубаї, а я замість цього поїхав на збори з «Галичиною» (Дрогобич), яка грала в перехідній лізі, тому що тоді був такий період, що футбол і футзал йшли разом, тож взимку ми грали у футзал, а весну-осінь у футбол. Я навіть коли грав у Другій ліз у «Галичині», зимою приїжджав майже на всі ігри, в яких міг допомагати команді «Україна». Я десь такий трошки прив’язаний, не люблю щось робити з бухти-барахти. Мені або старший скаже «до побачення», або емоційно розійдемося, а якщо по справі, то я дотягну до кінця.

– Чи могли колись тренувати закордоном?
– 2009 року мав пропозицію прийняти збірну Польщі і приїжджав в Бельсько-Бялу. Серед кандидатів залишилися я і чех Бартошек, який її у підсумку і тренував. Чому не склалося? Навіть не знаю. Начебто пройшли співбесіду, все обговорили, залилося дві кандидатури.  Можливо не настільки сильно я цього хотів і залишився в «ТВД». Проте через рік в нас тоді стася мікроконфлікт після матчу з Єнакієвцем (2:4 – прим. авт.) І я все-таки через тиждень пішов з команди. Через місяць мені зателефонував Юрій Михайлович Шацький і я переїхав в Луганськ. Взагалі за мою кар’єру були ще декі варіанти з командами Екстра-ліги, але то було не надто конкретно. Знову ж таки, я вірний і мені навіть не обов’язково давати контракт. Ми домовилися і я це виконую. Я десь так з Юрієм Михайловичем до кінця дотягнув.

У Хмельницькому я сказав президентам Іванові Ярославовичу Гончару і Олександру Борисовичу Мирному, що зроблю так, що за три роки у нас буде повністю нова кваліфікована команда високого рівня, гравці залишаться ті, що й були, але матимуть свою хорошу ціну і показуватимуть яскравий футзал.

Минуло два роки і на даному етапі ми вибудували всю схему, яка нам потрібна, підібрали молодих хлопців і вивели на цей рівень. Можна йти далі, бо вони вже готові до серйозної роботи. Зараз досить таки серйозно починаємо з ними працювати. Футзал у світі не стоїть, все змінюється і те, що я мав готове раніше треба потрошки підкореговувати. Виходячи з того починаємо дивитися на те яких хлопців ми маємо, який напрямок нам краще прийняти і в якому ракурсі воно піде.

«Мирон Кіндій зробив те, що ніхто зараз не повторить»

– В ТВД був найбільш граючий президент з усіх – Мирон Кіндій. Наскільки Мирон Романович  відповідав тому рівню? Чи, все ж, більше доводилося випускати президента через його власне бажання?
– Мирон Кіндій надзвичайно фанатично до цього ставився і виконував усе дисципліновано. Він довів і друзям, і усім в Україні, і багатьом футзалістам, що можна себе змусити займатися серйозним бізнесом, фірмою, віддано працювати і починаючи з 37 років грати у футзал. У 43 роки став майстром спорту при тому, що він дійсно приїжджав майже на всі тренування, відпрацьовував. Його було важко поміняти, навіть коли ти бачив, що він вже втомився – настільки Мирон Романович був відданий цій справі. Те, що він зробив, напевно, ніхто інший зараз і близько не повторить. В цьому відношенні він просто молодець. Мирон Романович амбітний і теж дуже емоційний, по-ігровому злий. Я вважаю, що це хороша риса. Сам такий є, однак завжди повинна бути межа стримування. Він все зробив чесно: вчився, тренувався, грав, а ми під нього четвірку готували. Ми нещодавно були на тренерських курсах і згадували його.

Киндий Ковальчик

– Підбийте підсумок свого майже 10-річного періоду в ТВД. Чому так жодного разу і не вдалося завоювати  медалі, адже в команду приходили хороші гравці – Сільченко, Рогачов, Мельник, Ткачук та інші? 
– Я відштовхувався від зовсім іншого. Звання «майстра спорту» дають за перемогу у чемпіонаті, перемогу у Кубку чи за потрапляння тричі поспіль у фінал Кубка. Ми жодного готового футзаліста не брали. Вони всі були молодими. Десь «засвітилися» в Першій лізі чи на турнірі їх побачили. Вони не були гравцями «Шахтаря» чи «Інтеркаса». Це не були гравців віку 25-28 років з якими одразу можна добиватися результату. Ті ж Маржановський, Кордоба – всі були молоді. Ми їх забирали зі шкіл і біля них росли президент і я, бо ще сам не мав досвіду, і росла уся команда.

Тренувальний процес легше вибудувати з розрахунку на Кубок, ніж рівно провести весь чемпіонат, якщо ми не маємо рівноцінного складу і «битих» гравців. Майстерність гравця полягає у його стабільності. Молоді гравці у своїй більшості ще не мають такої майстерності. Вони нестабільні і у них можливі спади. Як завжди, у мене, що один, що другий, що третій президент, і я на цьому одразу наголошую, з суддями не працювали ані у фінальній частині, ані у пульці. Не секрет, що у нашому футзалі дехто таким користується і суми відомі, але не хочу це все озвучувати. У мене в команді ніколи не було людини, яка працювала б з арбітрами. Ви ж розумієте, що коли на шальках терезів стоїть щось важливе, то люди в нашій корумпованій країні зважуються на таке. Ми проти цього і з цим боремося. Під час роботи з ТВД я ще не мав стільки досвіду. Так само і з ЛТК. У сезоні 2012/13 ми посіли 3 місце у регулярному чемпіонаті і до дійшли фіналу Кубка. Готуємо команду, починається фінальна частина і раз! Як тільки стартує плей-оф, одразу починаються всі скандали. Як плей-офу немає, то всі команди грають нормально і судді десь вимальовуються.

Мені легше було так зробити, бо повинен був грати Мирон Романович. Ми перед тим програли «Єнакієвцю» в Сумах у фіналі, а на наступний рік уже виграли у того ж «Єнакієвця», вибивши «Локомотив» на їхньому майданчику по пенальті (в 1/8 фіналу, 1:1 і 1:1 (4:3 по пен.) – прим. авт.). Ми з чистою совістю виконали завдання.

Далі буде…

Андрій Гулій, futsalua.org