Владислав Пєрвєєв: «Батька від призову в ДНР врятувала довідка, що в нього на руках двомісячна дитина»

0
839

В інтерв’ю клубній прес-службі гравець «Сокола» Владислав Пєрвєєв розповів про свій шлях не тільки до Хмельницького і «Сокола», але й до футзалу, про свою еволюцію погляду на цей різновид футболу.

– Владислав, здебільшого це стосується життя артистів, але є такий вираз «назавтра прокинутися відомим». Після того, як твій м’яч, забитий в Херсоні в грі Кубку Ліги, розтиражувала велика кількість спортивних сайтів, щось подібне з тобою було?
– Взагалі, ні. Навпаки, я більше думав про те, щоб не брати це в голову. Дехто з друзів після перегляду відео поздоровляв, але також і радили, щоб я не втрачав голову. Та ми ще й ту гру не виграли, тому максимальної радості від того голу не було.

– Якщо тебе теперішнього порівняти за зростом з тим, який ти був в тому матчі, то тебе важко впізнати. Секретом поділишся, що треба їсти, щоб так за якийсь рік витягнутися?
– Особливого нічого не потрібно. В десятому класі, коли мені ще було 16, мій зріст був 160 см, і після того я майже за півроку виріс. Я сам від себе такого не очікував, та й всі в шоці. Зараз мій зріст десь один метр 86 сантиметрів.

– Можливо, вже спадковість від батьків почала давати взнаки?
– Важко казати. Мама у мене метр 70, а тато – метр 77 сантиметрів. Пам’ятаю, що коли мені було 14-15 років, батько сильно переживав, що я не росту і такий маленький. Але зараз він вже спокійний.

– Скільки ти вже років в футзалі, і коли взагалі на собі спробував, що так цей вид спорту?
– Коли протягом сезону було тепло, то я грав в футбол, а коли зима і холодно, ми в дитинстві грали в залі. Але то було важко футзалом назвати. Просто грали в залі з невеличкими воротами. Але мені подобалося тоді в залі тренуватися. А більш в серйозний футзал я почав грати в 14 років.

– До футзалу в тебе довгий час в житті був футбол. Коли він розпочався для тебе вже серйозно, з якого віку?
– З 8-ми років, а до того я, звичайно, багато грав у дворі. Коли мені вже було 8, батько з червня ледь не кожний день почав зі мною займатися. Те, як я вмію прийняти м’яч, зробити передачу, пробити по воротах – це все завдяки татові. А за рік я вже поїхав до філіалу Академії донецького «Шахтаря», де займався три роки. Навіть був капітаном команди. Тренером у мене був Володимир Тумановський, зараз він працює в Токмаку в футбольному клубі «Дизеліст». Чому я займався в філіалі Академії? Вона була ближчою до того міста, де ми мешкали. Ми жили в Шахтарську, а філіал був в Харцизьку. Це 25 кілометрів. В 12 років мене вже забирали до Академії «Шахтаря». Я поїздив два тижні на тренування, але в такому віці було важко їздити 60 км кожний день. Як казав батько, то по-серйозному батькам треба було в Донецьку знімати квартиру. Але саме в той час і розпочалася війна.

– Поки ти був ще малим, якісь успіхи особисті чи команді були?
– Ми з нашою командою їздили на турнір в Маріуполь, він мав назву «Метінвест». В один з років, коли ми виграли перше місце, нас запросили на «Донбас-Арену». Перед грою «Шахтаря» з «Волинню» ми мали можливість погуляти в підтрибунних приміщеннях, виходили на поле, могли зробити фото з футболістами до початку матчу. Загалом ми непогано грали в дитячих турнірах, і в мене 10 чи 11 статуеток, які давали або за кращого гравця, або за кращого бомбардира.

– Ти народився в Донецькій області, і коли там розпочалися воєнні події, тобі було всього 12 років. Які в тебе залишились спогади про весну 2014-го року?
– Десь в той час мене і почали викликати до Академія «Шахтаря», а ще в мене в квітні народився молодший брат. Я ще тоді сам був малий, але в мене закарбувалося в пам’яті, що до міста надійшов якийсь лист, чогось детально мені батьки не казали, але були розмови, що краще поїхати з Шахтарська. Вийшло, що я поїхав звідтіля за місяць, коли там вже почали реально стріляти. Батько відправив мене, маму і молодшого брата, а сам залишився.

– Як приймалось рішення, куди ви будете переїжджати?
– Тато сказав, що треба їхати на Західну Україну, де в нас були родичі, в Хмельницьку область. Родичі жили в невеличкому селі, на яке один магазин. Коли ми там пересиділи місяць, і вже хотіли повертатися, в Шахтарську все і почалося. Батько там працював до останнього, а потім вже і йому довелося звідтіля тікати. Тоді і було зрозуміло, що це там надовго. До речі, його там ледь не забрали до ДНР. Він нібито йшов до гаражу, його перестріли військові і кажуть: «Ну, все, давай до нас». Батька від призову в ДНР врятувала довідка, що в нього на руках двомісячна дитина.

– Певний час ти грав в футбол за київську команду під назвою «ОК ім. І. Піддубного». Як ти в ній опинився?
– ОК – це олімпійський коледж. Це колишній РУФК, або, як його називали, Київський інтернат. В 2015-му році я жив в Кам’янець-Подільському, і у тренера Ярослава Федоренко, який зараз працює у нас в ДЮСШ «Сокіл», були знайомі з Володимира-Волинського. Я поїхав туди, і мене вже хотіли забрати, коли я відіграв на турнірі. Ми в фінали грали проти РУФК, тренер з Києва після гри підійшов до мене, взяв контакти батьків, і трошки пізніше я поїхав до Києва. Рік я був в Києві в інтернаті.

– Судячи з того, що ви грали в фінальній частині чемпіонату ДЮФЛУ U-14, то це була дуже непогана команда?
– Так, була непогана, але в нас швидко всіх найкращих порозбирали. Якось там цікаво були створені групи. В одній були «Шахтар», «Металіст», «Динамо», «Дніпро», хоча «Динамо» могло би бути і в нашій групі. А у нас була майже вся група з київських команд плюс ще «Волинь» і Вінниця. Ми виграли групу і пробилися в фінальну частину чемпіонату, де в підсумку посіли сьоме місце.

– З кимось з хлопців, з якими грав, або з тренером Віктором Пономарьовим підтримуєш зв’язки? Комусь з твоїх колишніх партнерів по команді вдалося потрапити в команди з іменем?
– Ні, вже ні з ким. А з тих, з ким грав, Данила Гончарук в «Шахтарі» зараз (залучався до збірної України U-17, яку очолював Володимир Єзерський – прим. прес-служби СК «Сокіл»), а Володимир Лук’янченко в «Зорі» (U-19).

– Згодом ти з батьками переїхав до Хмельницького. А в тебе якісь думки з приводу того, де продовжувати грати, були? Чи, можливо, були якісь варіанти?
– В 2015-му році батьки вирішили тут придбати квартиру, і перший рік, коли в нас вже була в Хмельницькому квартира, я рік був в РУФК. В 2016-му році, коли повернувся з Києва, були думки, щоб поїхати в інтернат до Дніпра. Але я на той момент для 9-го класу школи був реально малим на зріст. «Фізухи» не було, а всі мої однолітки вже почали виростати. Я грав в півзахисті, «під нападаючими» або зліва, і для середини поля мене вже не вистачало.

– Є питання стосовно твоїх батьків. Чим вони займаються, де працюють?
– Батько в мене приватний підприємець. Були свої машини, різноманітні перевезення – вугілля, картопля. Мама завжди продавцем працювала. Коли в нас було своє кафе, працювала адміністратором. Кафе було там, в Шахтарську, і згодом батьки його продали, бо було небезпечно працювати – постійно якісь бандити приїжджали, зброя в них.

– Як чоловік, в якого син дуже довгий час займався футболом, знаю, що дуже багато батьків по-тихому ще є такими собі тренерами своїх синів: між іграми, а той і під час ігор постійно підказують: «біжи туди», «туди не біжи», «бий-не бий по воротах». З одного боку, почуття батьків можна зрозуміти – кожний з них в своєму сині бачить Андрія Шевченка, це як мінімум. А з іншого, це йде далеко не на користь дитині. Як у твого батька з цим?
– Ви знаєте, в дитинстві зі мною грали хлопці, які перед іграми благали, хоч би ніхто з батьків чи родичів не прийшов. А я навпаки полюбляв, коли мій тато на ігри приходив. Це мені надавало більшої впевненості. Під час ігор він мені нічого в поле не кричав, а після ігор він міг мені щось підказати, але не більше. Вдома могли більш детальніше розібрати гру. Але в нього була така фішка, що він мене за те, що було добре, ніколи не хвалив, але якщо було щось погане, то тоді ми вже розмовляли. Так було в дитинстві, але зараз в «Соколі» такого вже немає.

– Ти і «Сокіл» – як ви знайшли один одного?
– Коли я приїхав з РУФК, я вже був знайомий з тренером Миколою Сохоруком. Я іноді з ним влітку до того тренувався. Як це Вова Рудюк з «Карпат» зараз це робить. Я після повернення почав ходити до нього на тренування, якраз і Віталій Ігоревич Розпаченюк тренував трошки молодших хлопців. Я йому казав, що поїду десь, можливо, в Дніпро, але він мене вмовляв тут залишитися. Так і залишився. Встиг в Юнацькій Екстра-лізі відіграли два чемпіонати. В одному ми стали чемпіонами, а в другому стали срібними призерами.

– До речі, а до «Сокола» щось конкретне про футзал знав? Наприклад, що є така футзальна Екстра-ліга? Що чемпіон України грає навіть в Лізі чемпіонів?
– Коли мені було років 12, я бачив, що мій батько переглядав огляди футзальних матчів з участю «Єнакієвця», «ДЮСШ №5». Щось чув я від нього про футзальний донецький «Шахтар». А коли вже переїхали до Хмельницького, то тато сказав, що тут є футзальна команда Екстра-ліги «Спортлідер+». З того часу я і став вже якось вникати.

– За неповних два роки, які ти в футзалі, чим він зараз для тебе найбільш привабливий?
– Він дуже динамічний. Після футзалу великий футбол вже важко дивитися. Про український футбол я взагалі нічого не кажу. Деякі матчі Англійської Прем’єр-ліги можна подивитися з «МанСіті», «Ліверпулем». Вони більш агресивно грають, створюють багато моментів, і це можна дивитися. В футзалі ж постійно багато моментів, постійно змінюється ситуація на майданчику, постійно все треба робити на ривку, не так, як в великому футболі, коли ти можеш раз на дві хвилини м’яча торкнутися. Футзал дуже видовищний вид спорту.

– Навесні 2019-го року «Сокіл» їздив на турнір до Литви. Це був твій перший закордонний виїзд?
– Ні, далеко вже не перший. Вперше у мене виїзд був ще в травні 2018 року, коли я тільки прийшов. Ми їздили до Угорщини на два матчі з «Береттьоуйфалу». А потім вже влітку того ж року «Сокіл» приймав участь в турнірі «Futsal Masters», і я їздив разом з командою до Польщі.

– Можеш відверто сказати, коли почав не просто ходити на футзальні тренування, приймати участь в футзальних змаганнях, а почав дійсно жити футзалом? Тобто, ретельно слідкувати за футзальним подіями, за чемпіонатами в інших країнах?
– Мабуть з того часу, як розпочав грати в дитячій Екстра-лізі. Ми грали спарені тури, це було чимось новим, і це було реально цікавим. Ми ще змінили стиль гри, і я реально кайфував від того, що граю.

– Чи є такий іноземний чемпіонат, за яким ти слідкуєш з тура в тур?
– З тура в тур ні за яким чемпіонатом не слідкую. Іноді переглядаю огляди матчів чемпіонату Іспанії, іноді Росії, але лише деякі команди. Я ще не так багато наживо бачив солідні європейські команди, але з тих, проти кого грав, виділю чеський «ЕРА-ПАК». Ця команда вразила. Дуже сильні індивідуально гравці. Четвертий номер у них Евертон ну такий різкий. Гравці добре відчувають на майданчику один одного. Гідний європейський рівень. В Іспанії я за «Барселону» вболіваю, слідкую, як діє на майданчику Феррао.

– А якщо помріяти, в перспективі в якому б чемпіонаті хотілося б пограти?
– Дуже не подобається загадувати, але Італія або Іспанія було б супер. Але це лише мрії. Потрібно в «Соколі» ще зростати і зростати, тут стабільно заграти, показувати гідний результат, стабільний. Не так що раз в 3-4 гри добре зіграти, ще тут треба додавати в стабільності.

– Знаю, що ти зараз стабільно займаєшся англійською. В ній найбільш цікаве – це розібратися з часами. Чи відчуваєш в собі прогрес за той час, як ти засів за English?
– Не скажу, що я тут ним з нуля почав займатися. Але рух вперед є. Раніше я неправильно вибудовував речення. Але є ще бар’єр, щоб почати розмовляти. Сподіваюсь, що це з досвідом і часом прийде.

– У «Сокола» в першій частині чемпіонату залишилося вже небагато матчів, а ситуація з потраплянням в першу шістку ще під питанням. Який в середині команди стан? Окрім того, що треба вірити, що команда вирішить це проміжне завдання, що ще треба зробити в тих матчах, що залишилися?
– Звичайно, всі хочуть пробитися в другу частину чемпіонату. Завершувати чемпіонат в кінці березня – це не солідно і не серйозно. Шістка – це наразі саме актуальне завдання. Що треба зробити? Вигравати! Зчепити зуби, попри те, що не все виходить. Може в нас ще не такий рівень, можливо, ми ще трошки слабші за деякі команди, але треба брати характером, виконувати установку на гру. Будемо боротися, навіть з тими командами, які зараз вгорі чемпіонату.

– Тренування займають лише певний час протягом доби. Чим займаєшся в дійсно вільний час? Коли в останнє був в кінотеатрі? Яку книгу читав?
– За книги ви влучно спитали. Я саме днями замислювався над тим, що треба читати. В кінотеатрі був нещодавно, кілька днів тому, дивився фільм «Щасливого Різдва».

– В новому 2020 році пройшло лише два тижні. Що б ти сам собі в ньому хотів би побажати?
– Сам собі? Та головне, щоб без травм. Це може бути банальним, але це дійсно так. Якщо у тебе без травм, то все воно рухається вперед. Буде зростати «Сокіл», буду разом з ним зростати і я. Загалом, початок року якийсь лякаючий в усьому світі: ліси палають, бомби скидаються, літаки падають. Страшно… Цікаво дивитися, як зростає менший брат. Вже все – на завтра замовляється м’яч, і за це літо треба підтягнути його з футболом. Коли тато приходить на наші матчі, то й брат приходить. Він в мене нестандартний: всі в родині правші, а він шульга – з нього щось може вийти.

Прес-служба СК «Сокіл»

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ