Владислав Вербовий: «За два роки головний тренер юнацької збірної мав якось зрозуміти, кого треба брати в збірну»

0
1306

Сезон, що минув, став чи не найважчим в нетривалій ще кар’єрі Владислава Вербового. Майже половина його у 19-тирічного гравця хмельницького «Сокола» пішла на відновлення від важкої травми, і лише ближче до завершення двоколового турніру Владиславу вдалося набрати оптимальну форму. Як йому доводилося долати складний етап спортивної кар’єри, про приємне і не дуже, пов’язане з юнацькою збірною України, про очікування від нових викликів в інтерв’ю Владислава Вербового офіційному сайту СК «Сокіл».

– Владислав, ти в «Соколі» вже повних три сезони, але останній в тебе повноцінним не вийшов. Давай пригадаємо, як і коли ти опинився на затяжному лікарняному?
– Я зазнав травми десь приблизно в кінці минулого сезону. Пам’ятаю, що це була виїзна гра проти «АПРИ», і в грі я відчув серйозний дискомфорт. Як з’ясувалося, це була дуже серйозна травма. З квітня почав їздити по лікарням та лікарям, по всій Україні. Деякі з них казали, що все дуже погано, що можна взагалі завершити з професійним спортом. Але я не здавався, продовжував далі їздити по лікарях, і в Києві, в Центрі спортивної травматології, знайшовся лікар, який точно мені сказав, що знає мою проблему, що все зробить, і я точно буду грати.

– А як шукав, куди поїхати?
– Шукали лікарів з татом, через знайомих. Клуб мені за ці поїздки виплачував компенсацію, я з лікарем «Сокола» Віталієм Олексійовичем Ковалем обговорював, куди я їду, до кого.

– Врешті решт, який же тобі був поставлений діагноз?
– У мене була проблема з хрящем в коліні. Маленький шматочок хряща відвалився, і він в мене просто плавав по коліну. Коліно боліло нереально, і той шматочок довелося видаляти. Мене прооперували в червні минулого року в Києві.

– З яких етапів складалося твоє відновлення?
– Спочатку мені сказали, що місяця чотири точно це без м’яча, ніяких фізичних навантажень. Хотіли в Києві проходити реабілітацію, але довелося б їздити туди-сюди з Хмельницького, і так не виходило. Початкові настанови мені дав той лікар, який мене оперував, що можна робити, до якої пори, і потім я до нього пару разів їздив на контрольні консультації. А потім вже подальший процес реабілітації йшов під наглядом нашого лікаря з «Сокола». Це стосувалося того, коли потрохи можна починати бігати, які потрібно робити вправи.

– Влітку минулого року в тебе був такий стан, що ти не зміг виїхати з «Соколом» за кордон на передсезонні товариські матчі. Чи займався в той час?
– Трохи пробував працювати в домашніх умовах, робив різні вправи, щоб тримати себе в формі: віджимання, качав прес, самі прості вправи, які не давали навантаження на ногу. Звичайно ж, в той час чекав результатів «Сокола», як там хлопці за кордоном зіграють. Залишався на контакті з нашим лікарем, який тримав на контролі мій процес реабілітації. Найважче було з підсвідомістю: побоювався якось не так ногу поставити чи ще щось. Тим не менше, з кожним днем відчував себе впевненіше і продовжував працювати.

– Коли визначилося, що тобі потрохи можливо підтягуватися до тренувань з командою?
– З вересня я почав просто ходити на тренування, «розбігувати» ногу, пристосуватися до паркету. Потім у мене були заняття біг в залі та робота в тренажерному залі. Десь з середини жовтня лікар почав мене підпускати до тренувань з командою.

– Входити в змагальний сезон, не маючи за плечима передсезонних зборів з їхніми навантаженнями, дуже важка справа. Як тобі вдавалося надолужувати прогаяне,і чи загалом тобі це вдалося в плані фізики?
– Спочатку було нереально важко. По хлопцям було видно, що вони пройшли збори, в них були контрольні ігри, в них навіть емоційний стан був кращим, ніж в мене. Пам’ятаю, що я повернувся до команди, потренувався, але вважав, що якщо вже таке сталося, то треба перебороти себе, і ти маєш працювати вдвічі більше хлопців, щоб повернутися, бути на їхньому рівні. Я пропустив дуже багато, 7-8 місяців, я мав надолужувати цей час і працювати, не зважаючи ні на що.

– В сезоні-19/20 вперше до заявки ти був включений в листопаді на нашу домашню гру проти «Енергії». Як сам тоді відчував, наскільки ти дійсно був готовий допомогти команді?
– Фізично був готовий, але в мене емоціональний стан був не найкращим. Я дуже хвилювався, хоча і розумів, що в мене за плечима вже є два сезони, але ця гра була для мене ніби перша. Тож я просто сидів на заміні, переживав, мене сповнювали емоції, але я кожну секунду був готовий, щоб вийти на майданчик, якщо б Роман Миколайович мене покликав. Я хотів би в тому матчі допомогти, але в мене не було шансу. Я розумію, що Роман Миколайович теж хвилювався, бо я багато пропустив, і щоб ще щось не сталося.

– Потім було ще декілька включень до заявки, десь ти грав більше, десь менше. І все ж таки, чи зміг ти згодом вийти на свій максимум?
– Десь з лютого на іграх я відчував себе навіть вже на 200 відсотків. Я вже не боявся десь там вставити ногу, постелитися в підкаті, десь поборотися. Вже не було десь яких сумнівів, що в мене щось «стрільне» в коліні.

– Свій єдиний м’яч в чемпіонаті ти таки зумів забити, це сталося в грі проти «ІнБев». Наскільки для тебе важливим було цього сезону не залишитись без голу? Чи, можливо, ти зовсім не переймався цим?
– Звичайно, хотілося забити. Лише в останній грі це вдалося, і підняло мій емоційний стан як загалом, так і в тій грі. Для мене це дійсно було дуже важливим забити саме в цьому сезоні.

– Свого часу, ще в 2017-му році, до «Сокола» ти потрапив через команду «Сокіл-3». До нього в тебе була ДЮСШ «Спортлідер+». Як опинився в «дюшці»?
– Спочатку я грав на великому полі в футбол в ДЮСШ «Поділля», куди я пішов років з семи. Там у мене якось гра не йшла, мало чого виходило, і я вирішив себе спробувати в футзалі. Коли мені було 13 років, мене запросив Сохорук Микола Григорович, переглянув на тренуванні, після чого взяв до команди. Так і почалася моя історія з ДЮСШ «Спортлідер+».

– Навесні 2017-го року тобі довелося прийняти участь в «Турнірі розвитку» УЄФА, який проходив в Словенії, де юнацька збірна України посіла друге місце. Чим запам’ятався тобі той турнір?
– Перші емоції були від того, що викликали до збірної. А більш всього той турнір запам’ятався тим, що в одній з ігор я забив м’яч. Це було в грі зі Словенією, і рахунок став 2:2, а згодом ми перемогли 6:3. Пам’ятаю, що була захоплююча атмосфера на турнірі, а спробувати себе проти однолітків з-за кордону було дуже цікаво.

– Згодом продовжував слідкувати за виступами твоїх однолітків у відбірковому турнірі ЧЄ, фінальній частині, яка була в Латвії?
– Так, я слідкував, як хлопці змагалися, щоб вийти на Євро, також дивився, як вони грали в фінальній частині. Було неприємно за той результат, який збірна України показала на цьому чемпіонаті Європи. Я вважав, що вони мають зіграти краще, але очікування не виправдалися.

– До речі, після провалу на цьому чемпіонаті головний тренер юнацької збірної Віталій Одегов дослівно сказав наступне: «рівень підготовки нашої молоді недостатній для вирішення серйозних завдань». Тобі, як футболісту, який був в цій команді, не прикро і не дивно було чути з вуст головного тренера таку оцінку тим, кого він і мав виводити на такий рівень, який був би достатнім «для вирішення серйозних завдань»?
– Для мене було неочікуваним, що тренер може таке говорити. Бо він ще в 2017-му році поступово збирав всіх цих хлопців, і за два роки головний тренер юнацької збірної мав якось зрозуміти, кого треба брати в збірну. А тих слів Віталія Одегова я навіть не розумію про недостатній рівень. Вони образливі для хлопців, і для себе я не розумію, як таке можна було казати.

– Повернемось особисто до тебе. Чи можна вважати, що твоя травма, що завадила тобі повноцінно відіграти цей сезон, тепер вже повністю позаду?
– Так, зараз я можу про це спокійно говорити – ця травма вже позаду. Дуже хочу і сподіваюсь, що далі не буде ніяких травм, і я зможу далі спокійно грати і тренуватися.

– Питання від якого зараз ніяк не уникнути. Вільного часу у всіх футболістів зараз ну дуже багато. За яким розкладом у тебе проходять день за днем?
– Зранку прокидаюсь, після легкого сніданку я йду на пробіжку в ліс. Потім вже вдома підтягую «фізо»: віджимання, планки. Під вечір десь 20-30 хвилин займаюсь з м’ячем: жонглювання і таке подібне. Окрім того, я навчаюсь в нашому Хмельницькому університеті, на факультеті економіки та управління. Зараз достатньо часу для навчання, щоб зайнятися книгами, які нам викладачі пропонують для занять.

– Окрім футзалу, спорту, яке в тебе коло інтересів?
– Дуже люблю великий теніс. Інколи можна з друзями зібратися і пограти на ДЮСШ №3.

– Форхенд від бекхенда відрізняєш?
– Так, звичайно.

– З хлопцями з «Сокола» як часто контактуєш? Що обговорюєте?
– Контактуємо доволі часто. Обговорюємо, хто чим займається. Буквально вчора телефонував Владу Пєрвєєву, спілкувалися про те, хто чим займається. Зрозуміло, що вже скучили за тренуванням. Та, мабуть, вже всі люди скучили за тим, чим вони постійно займалися.

– З останніх футзальних новин, як в Україні, так і в світі, що найбільше зацікавило?
– Нещодавно бачив найкращі голи сезону Екстра-ліги, зацікавило те, що там був і гол Пєрвєєва «Урагану», і навіть здається, що він був десь на п’ятому місці.

– Карантин рано чи пізно закінчиться, і футзал повернеться. Чого очікуєш особисто від себе та загалом від «Сокола» в наступному сезоні?
– Від себе очікую і впевнений, що буду ще більше працювати, буду сприяти тому, щоб «Сокіл» вигравав. Впевнений, що досягнемо тієї мети, до якої ми йдемо з клубом.

Прес-служба СК «Сокіл»

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ