Ярослав Федоренко: «Коли тільки починав працювати з дітьми, не міг уявити, що дехто з них буде в «Шахтарі» та «Чорноморці»»

0
1171

Тренеру ДЮСШ «Сокіл» Ярославу Федоренку 1 червня виповнилося 30 років, але у зовсім ще молодої людини за плечима величезний тренерський досвід, бо майже третину свого життя Ярослав віддав дуже важкій і відповідальній справі – роботі з дітьми, яких він спочатку вчив футболу, коли опановував ази тренерської справи в рідному Кам’янець-Подільському, а зараз футзалу, працюючи в структурі нашого клубу з командами одразу двох вікових категорій. З чого все починалося, як сталося, що праця з дітьми стала його покликанням, про це ювіляр розповів в інтерв’ю прес-службі СК «Сокіл».

– Ярослав Анатолійович, нашу розмову хотілося б розпочати з Преміум-ліги серед юнаків, який нажаль через карантин зупинився на самому цікавому, коли мали визначитися переможці та призери в чотирьох вікових категоріях. В двох з них виступали дитячі команди «Сокола», якими Ви керували. В вікової категорії 2008/2009 р.н. «Сокіл» мав грати в фіналі проти «Новатора-1», а «Соколу-1» в чемпіонаті серед команд вікової категорії 2010/2011 р.н. треба було посперечатися за бронзові медалі з «Новатором-5». Чи задоволені Ви саме спортивною частиною виступів Ваших команд?
– Загалом задоволений. Якщо брати 2008/2009 р.н., то це для дітей вже третій чемпіонат, а по 2010 р.н. ми заявилися вперше. Зазначу, що ми у всіх іграх не ставили задачу будь-якою ціною вигравати, даємо всім дітям пограти, на майданчик виходять як всі польові гравці, так і воротарі. Як би там гра не складалася, всі діти отримують свій ігровий час.

– Більш старші Ваші підопічні дуже впевнено дісталися фіналу, та й протягом чемпіонату виглядали потужно. Молодші ж багатенько поступилися в півфіналі своєму супернику. Ви дуже добре знайомі з силою тих команд, з якими б мали грати в незіграних матчах, і хоча прогнози – справа невдячна, відверто можете спрогнозувати, яким би був підсумок цих поєдинків? Тут більше питання, чи реально було б Вашим молодшим підопічним вибороти третю сходинку п’єдесталу?
– Якщо б повернулися до ігор після карантину, то було б незрозумілим, хто в якій формі перебуває. А якби все йшло за планом, то в матчах за третє місце 60 на 40 я би віддав перевагу «Новатору-5». Коли ми з ним грали в коловому турнірі, то поступилися 0:3, хоча ми також мали свої моменти, але не забили. По старшим ми свого суперника в першій частині обіграли 4:1, але дитячий футбол має свою специфіку – він може бути непрогнозованим. Лідери команд грають велике значення на майданчику, і якщо хтось один за якихось причин не прийшов, то все може суттєво помінятися. Четвірки розбиваються, і дуже важко потім виходити і показувати потрібну гру. Трохи прикро, що нам не вистачило всього одного тижня, щоб повністю завершити чемпіонат.

– Протягом сезону обидві команди грали ще в одному турнірі – це Відкритий чемпіонат Західного регіону. На той момент, коли змагання обірвалися, в обох вікових категоріях Ваші команди йшли другими. Чим для Вас як для тренера був привабливим і корисним цей турнір?
– Перш за все, що діти грали не тільки з хмельницькими командами, а і з різних куточків України: Чернівці, Тернопіль, Новодністровськ. Ми грали не тільки в себе вдома, а проводили матчі і в інших містах. Для дітей було чудовим досвідом поїхати на виїзд, відчути, що таке чужий майданчик, пограти за атмосфери, коли трибуни вболівають не за тебе, а проти. Старші вже неодноразово їздили, а для молодших спарені ігри в гостях, коли доводиться ночувати в іншому місті, це все було новим. Як тренеру, мені було цікавим подивитися, як діти адаптуються до таких умов. Не можна не сказати, що суперники в цьому чемпіонаті були за рівнем сильнішими, ніж хмельницькі команди. Деякі з них – набагато сильнішими.

Ярослав Федоренко

– Все ж таки кубки та медалі в Вашій роботі не головне. Що б Ви виділи як головне в роботі по кожній з команд окремо за рік, що минув?
– Хочу звернути увагу, що вони більше додали в стабільності. По-друге, є прогрес в техніці – це стосується обох груп. В цьому віці на техніку ми звертаємо особливу увагу. Для багатьох дітей з молодшої групи офіційні матчі були вперше, їх було важко налаштовувати, важлива була психологічна підготовка до ігор. І зараз я бачу, що з точки зору психології діти себе на майданчику відчувають набагато впевненіше.

– Фактично Ви працюєте з дітьми трьох вікових категорій. Наскільки відрізняється підхід в тренувальному процесі в роботі з ними?
– Рік-два різниці – це в такому віці суттєво, тому процес відрізняється. З молодшими вправи мають бути дещо спрощеними, а зі старшими ми вже приділяємо увагу тактиці. Також вже працюємо над стандартами, виходом в атаку зі своєї половини, іншим тактичним моментами. З десятим роком деяким таким моментам будем приділяти увагу вже після карантину, наприклад, вчити, як правильно грати в захисті.

– Наскільки однорідними є Ваші команди відносно тривалості того часу, протягом якого діти займаються футзалом?
– В старшій групі є такі, які займаються вже чотири роки. У молодших є такі діти, які пів року в команді. На початку сезону було прийняте рішення розділити групу дітей 2010-2011 р.н., і мені довелося добирати дітей 2010 р.н. чоловік шість-сім.

– Якими принципами Ви керуєтесь при формуванні своїх груп: берете всіх бажаючих чи все ж є якісь критерії, за якими Ви відбираєте або відсіваєте дітей?
– Спочатку даємо шанс всім дітям хто приходить. А далі вже починаємо уважно дивитися на координацію рухів, на швидкість, чи є у дитини взагалі футбольні задатки. За кілька занять це все починає проглядатися. Хтось вливається в тренувальний процес одразу, комусь потрібний тиждень або більше.

– Два з половиною місяці не було тренувань – як Ви тримали зв’язок з Вашими підопічними?
– Діти займалися по індивідуальній програмі. Я скидав вправи окремо для воротарів, окремо для польових гравців. На нашому сайті навіть було відео, як діти займалися вдома з м’ячем і без нього. Сподіваюсь, коли діти вийдуть з карантину, все буде добре.

– До речі, скільки їх у Вас загалом?
– 29 дітей: 15 з них в групі 2008/2009 р.н., і 14 хлопчиків в групі 2010 р.н.

В роботі Ярослав Федоренко

– У Вас немає побоювань, що хтось з них за час карантину охолоне до футзалу, і Ви, коли тренування поновляться, когось недорахуєтесь?
– В нашому житті все можливо, це право дітей щось обирати, право їхніх батьків. Протягом карантину до мене звернулися двоє хлопчиків стосовно того, що вони хочуть спробувати себе в футболі, і ми їх відпустили. Тут нічого немає надзвичайного, і ми будемо тільки раді, якщо в них в футболі все буде гаразд.

– В решті решт діти до футзалу повернуться – чи є у Вас плани на літо, щоб відновити тренування? Плануєте з обома командами працювати разом чи з кожною окремо?
– Плани є на кожну групу окремо. З 1-го червня обіцяють, що вже можна буде поновити тренування з дітьми, і ми будемо планувати тренування на штучних майданчиках. У нас є запрошення на турнір в Буковелі, а на вересень є в планах турнір в Хорватії, куди є бажання поїхати обома командами. Минулого року в Буковелі був дуже хороший турнір, в якому приймали участь 12 команд. Команда 2010/2011 р.н. стала його переможцем, а в турнірі команд 2008/2009 р.н. ми посіли третє місце.

– Вдалося в архівах знайти такий факт, що чи не в першому турнірі команди 2009-2010 р.н. Ваш підопічний Роман Мержук став кращим захисником, а зараз він серед головних бомбардирів команди 2008-2009 р.н. Є ще такі приклади відданості тій справі, яку Ви робите?
– Такі хлопці ще є в команді. Один з них, Владислав Глушко, найкращий бомбардир в чемпіонаті команд 2008/2009 р.н. Той же Роман Мержук в чемпіонаті Хмельницького серед бомбардирів другий, а чемпіонаті Західного регіону він у нас забив більше всіх. У мене в цілому перша та друга четвірки з дітей, які вже довгий час разом зі мною працюють, я тільки там точково когось добирав. Кістяк, чоловік 10, у мене від самого початку.

– Ще одна історична цікавинка з Вашої біографії. В 2012 році команда «Фортеця» з Кам’янець-Подільського виграла Відкритий Кубок України серед дітей 2002 р.н., перемігши в фіналі «Кайрат» 7:3. За рік та ж «Фортеця» в чемпіонаті України була другою. Вашим тодішнім підопічним зараз по 17-18 років. Де поділася та команда? Хто-небудь з тих дітей пов’язав своє життя з футболом?
– Так, є такі. Ваня Бендера, 2003 р.н., зараз є гравцем «Шахтаря» (U-19), раніше він ставав чемпіоном України U-15 (2018) та U-16 (2019). Максим Брагару минулого року став гравцем одеського «Чорноморця». Чотирьох дітей з тієї команди одразу забрали до Володимир-Волинського, там була така команда «BRW-ВіК», а далі вони пішли вже, хто куди. Найбільше я зараз підтримую зв’язок з Бендерою, в якого кар’єра розвивається дуже непогано.

– Той турнір, про який йшла мова, був ще в 2016 році. Як сталося, що Ви в такому ранньому віці, коли грати й грати, перейшли вже на тренерську стезю? В продовження теми, пропозиція пригадати Вашу кар’єру гравця: де починали, де грали, що вигравали.
– Грати я починав в ДЮСШ в Кам’янець-Подільському, в нас тренер був Володимир Петрович Пташник. Тоді я навчався в четвертому класі. Згодом я грав за університет при покійному вже Олександру Петровичу Петрову – це був мій другий тренер. Коли я був на четвертому курсі, мені запропонували піти в школу викладачем фізичної культури. Тоді я і набрав першу свою групу, про яку ми розмовляли трошки вище. Я перевівся на заочну форму навчання, і вже в школі мав 18 годин навантаження і тренував дітей. Довелося сказати тренерові, що я не можу поєднувати продовжувати грати і працювати з дітьми, що мені більше подобалося. Коли я навчався на п’ятому, шостому курсах університету, коли навчався в магістратурі, я вже активно тренував дітей, і ми багато їздили по турнірах. А в 2014 році я закінчив Кам’янець-Подільський Національний Університет, маю диплом магістра.

– Вдалося знайти Ваше прізвище в заявці команди «Brilliant», яка грає в Дивізіоні 3 хмельницької Преміум-ліги. Майданчик ще повністю від себе не відпускав?
– Це було в 2019 році і недовго. Хлопці мені зателефонували з проханням, щоб я прийшов на тренування і дещо їм допоміг. Вони мене включили як граючого тренера до заявки, але я за них зіграв буквально одну чи дві гри – і все. Бо коли ти працюєш і на майданчику, і на лаві запасних – треба обирати щось одне. В емоціях ти не контролюєш ігровий процес, і це все йде не на корись команді. Десь з пів року я з ними пропрацював, і на цьому все завершилося.

– Тренер – це така професія, яка потребує постійного навчання та вдосконалення. За рахунок чого тримаєте себе в тонусі, як підвищуєте свій рівень?
– Після карантину в Києві мають бути курси на отримання диплому С «тренер з футзалу», є в планах, що ми на них будемо навчатися з Олександром Михайловичем Бондарем. Я за можливості відвідую тренування нашої першої команди, до нас приходили на тренування і воротарі «Сокола», і Андрій Хамдамов. Ми з Романом Миколайовичем та Михайлом Петровичем постійно на контакті, з ними завжди можна порадитись, як правильно поступити, вони ніколи не відмовлять.

Ярослав Федоренко зі своїми вихованцями

– В наступному сезоні планується, що Ви будете продовжувати працювати з дітьми цієї вікової категорії чи будете їх комусь передавати?
– Поки залишається все так як є. Щодо наступного сезону, то в нас ще розмови не було.

– 1 червня Вам виконується 30 років. Якась є символіка в тому, що у дитячого тренера День народження співпадає з Днем захисту дітей. Що б в своєму житті Ви могли визначити як головне за попереднє 10-тиріччя? І окреме питання, чи можете поділитися амбіційними планами на найближчі 10 років, звичайно, якщо вони є.
– По першому питанню, яскраве враження було від того, коли ми в Іллічівську виграли Кубок України. Змагалися 10 команд хорошого рівня, і те, що ми перемогли, було незабутнім. Ще запам’яталося, що коли я тільки починав працювати з дітьми, не міг уявити, що дехто з них буде в «Шахтарі» та «Чорноморці», так високо підніметься. Після трьох років роботи з ними кілька дітей розібрали по академіях і інтернатах.

Важливий етап в моєму житті – це 2016 рік, коли я переїхав до Хмельницького і почав працювати в професійному футзальному клубі. Ще до Хмельницького я був знайомим з Артемом Вікторовичем Гласом, з яким ми перетиналися на різноманітних турнірах. Навіть одного разу було, що ми з Миколою Григоровичем Сохоруком за «Спортлідер+» на одному з турнірів грали об’єднаною командою.

Окремо про особисте. Коли я переїхав до Хмельницького, познайомився зі своєю дружиною, і зараз ми виховуємо нашого сина.

По планах хотілося б, щоб якнайбільше моїх вихованців попали до «Сокола», на орбіту футзалу великого рівня. Треба самому зростати в професійному плані, і для цього в нашому клубі все є. Дуже хороша матеріальна база, дуже хороший тренерський колектив, де один одного завжди підтримує. Діти в нашій школі займаються безкоштовно, що чудово і для них, і для футзалу. І ще скажу про таке – дуже хочеться, щоб футзал в найближчому майбутньому все ж таки став олімпійським видом спорту.

Прес-служба СК «Сокіл»

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ